Анатолій Миколайович Ткачук - один із наших земляків, молодість яких була обпалена афганською війною. Молодий, красивий, спортивної статури, сильний та гартований фізичною працею, одразу був розприділений до елітного роду військ - десантників. Служив півроку у місті Хирів Львівської області. Тут пройшов не лише загальновійськові навчання, а й мав успішні стрибки із парашутом. Успіхи у військовій підготовці  показував не лише Анатолій, а й увесь перший батальйон. Хлопці і не думали, що, проявляючи себе на службі, готуються до важкого шляху - війни в Афганістані. Так і сталося. Батальйон у повному складі, а це 420 прекрасних українських юнаків, повезли у спекотні гори східної країни.

"Спочатку стояли біля Кабула, - згадує Анатолій Миколайович, - потім переправили нас далі на Південь, до Джалалабада, за 50 кілометрів від кордону з Пакистаном. У складі батальйону служили і земляки з Ярмолинеччини: Петро Трачук з Ярмолинець, Віктор Машталер з Коритної, Саша Бирко з Ясенівки…Сашко тоді загинув…".

Про службу в Афганістані Анатолій Миколайович розповідає неохоче, не те, щоб не хотів, лише згадувати минуле - непросто. Бо скуштував там різного, бачив і біль, і смерть… Але разом з тим і відчув справжню чоловічу дружбу, скріплену спільним  ковтком води, підтримкою у бою, вірністю бойового побратимства.

Після повернення на рідну землю найбільше прагнув працювати у лісі, бо це була його ще дитяча мрія, яка уже почала втілюватися у життя. Вперше до лісу Анатолія Миколайовича Ткачука привів дідусь, який там працював. З того часу полюбив зелені діброви. І кращої розваги й не бажав - лише б з дідусем на роботу… І хоч батьки працювали у місцевому Соколівському колгоспі на керівних посадах (мати - економістом, батько - ветлікарем), Анатолій попри усе вирішив піти шляхом діда - вступив до лісної школи. Але перед цим встиг ще й попрацювати у лісі різноробочим: допомагав на рубках та у розсадниках. Звідси у 1979 році був призваний до армійських лав. А після пекучого Афгану, численних ран, які зазнали душа і тіло, не бачив іншого порятунку, як віддаватись буйній зелені праотчих лісів. Тому після виходу на роботу у Ярмолинецький держлісгосп "з головою" упірнув у справу вирощування, збереження та догляду лісу.

"Колектив зустрів мене після армії дружно, гарно, завжди відчував підтримку та розуміння колег, - розповідає Анатолій Миколайович. - Працював і на Городоччині, засаджували лісосмуги та балки. Незчувся, як і роки проминули. Бо нині ці дубки, сосни і ясени вже маківками впираються в небо".

Стриманий та не дуже говіркий ззовні, Анатолій Миколайович має широку та чисту душу, котру лікує лісовим повітрям, настояним на суміші ароматів квітів та трав. Нині хоч і перебуває на заслуженому відпочинку, не уявляє життя ні без улюбленого колективу, ні без лісу.

"Ходжу до лісу частенько, - зізнається, - болить серце лише за те, що багато людей тепер, на жаль, непотріб та сміття до лісу вивозять, не розуміють, чому шкодять, свідомість низька. Не цінують ні праці, ні величезного Божого дару - цілющих наших лісів, які дарують і тепло, і виробничу сировину, і ягоди з грибами, і тваринкам та комахам життя, і величезну насолоду людським душам".

Хто-хто, а Анатолій Миколайович Ткачук це добре знає, порівнюючи чарівність подільських лісів із палючими гірськими пустелями Джалалабаду.

Алла ГУМЕНЮК.  Фото Віктора ШИРОКОГО.

Вирізка із центральної армійської газети "Красная звезда", у якій давня світлина зафіксувала період служби Анатолія Ткачука в Афганістані. Тут молодий Анатолій сфотографований військовим кореспондентом разом із товаришами із мінометного розрахунку, яким командував молодший сержант А. Панькін